Закарпатські замки у легендах, переказах та літературних творах. Упоряд., підгот. текстів, вступ. ст., істор. довідники, приміт. та слов. В.Хланти Текст

Книга розпочинається із вступної статті «Відлуння минулого» автора-упорядника, який за ручку веде цікавого читача у давній світ Закарпатського краю. Іван Хланта розповідає про стародавню епоху виникнення перших дерев’яних замків, згадок про яких майже не залишилося, бо їхнє існування було не довгим, адже дерев’яні споруди дуже «боялись» вогню і лютий загарбник міг запросто вогненною стрілою спалити весь маєток короля, князя чи феодала. На зміну дерев’яним замкаму ХІІІ — ХІV ст. прийшли кам’яні, що були більш тривкими. За дослідженнями Івана Хланти, замки будувалися на місцях колишніх городищ, які в основному були на вершинах гір, щоб добре бачити ворога і заздалегідь сховатися за стінами замків та підготуватися до бою. За їхніми стінами були кімнати для панів, прислуг та війська, неодмінно мала бути й капличка. Під мурами замку знаходилися холодні та сирі пивниці. А на найвищій із веж завжди сидів сторож з трубою, який мав дати сигнал тривоги, коли хтось наближався до замку. Таке будівництво займало дуже багато часу та копіткої роботи, а іноді замки будувалися ціною багатьох страждань та сліз. Про це співалося навіть в одній з народних пісень у с. Біловежі на Пряшівщині (Словаччина), яка була записана закарпатським письменником (1819 -1900), про найтяжче співалося так: Коли мурували білу Маковицю , Гонили на панське убогу вдовицю. Єдну неділеньку ґазду поховала, Другу неділеньку сина народила. В три дні по народі на панське єй гнали, На панське єй гнали, покоя не дали На панське ся брала, горенько плакала, В сльозах купаного сина повивала, На єдній рученці синочка тримала, А з другов рученькою камені давала. Будівництво було тяжким та це не додало замкам безсмертя та могутньої сили, бо сльозами та кров`юбули политі ці брили. Кам’яні стіни стояли лише до певного періоду часу, не вічно ними оборонялися та хизувалися пани, бо вже потім винайшли потужні гармати, що розбивали могутні мури. Із кожним пострілом, немов лунало: «Нічого вічного немає!». Автор-дослідник досить обширно навів десять історичних довідок про кам’яні замки Закарпаття, які зведено приблизно в ХІІ – ХІІІ століттях, з них на нинішній день збереглося лише два: Мукачівський та Ужгородський, а всі інші стоять у напіврозваленому стані. Найбільше у виданні зібрано матеріалів про Мукачівський, Хустський, та Ужгородські замки. Про дерев’яні фортеці майже нічого не збереглося, крім легенд та переказів, що розповідають про такі вже не існуючі будови. В окремому розділі мистецтвознавець подав розповіді про Кошачий, Боржавський, Білківський, Квасівський замки, Замок сови та інші. Довжанський замок також займає почесне місце у книжці, де коротенько розповідається про Палац-фортецю графа Телекі. Наступним пунктом йдуть «Закарпатські городища», де подано відомості про Городище біля Арданова, замок-городище у малій Копані, Вишківське городище, Дідківське болотне городище. Розповідь про замок-палац графів Шенборнів автор завершує подорож замками Закарпаття. Не можна лишити поза увагою поетичні твори відомих авторів Софії Малильо «Віки прадавнії» та геніальної Ліни Костенко «Стара фортеця», що вдало підібрані Іваном Хлантою до видання. Варто також відзначити, що кольорові фотознімки Івана Енея та Карпа Смутки милують не тільки око, а й переносять душу до безпосереднього об’єкту опису. Як мовиться, святе місце пустим не буває. Цими словами, мабуть, скористався в переносному значені автор, адже досить вдало підібрав мудрі слова та афоризми багатьох відомих митців слова. Наостанку варто підкреслити, що три останніх розділи "Словник", "Література" та "Примітки" є допомогою читачу, який хоче більш ширше вивчити тему. Можна з упевненістю сказати, що книжка «Закарпатські замки у легендах, переказах та літературних творах» є дуже вдалим та цінним виданням для краєзнавців, істориків, літераторів, педагогів, туристів, а ще для всіх тих, хто хоче більше знати про минуле життя закарпатського краю.

Для широкого кола читачів

укр.